кострубату курочку. Але Федорові вона і така була мила…
|
|
Минуло кільканадцять років, а перед Федорову хатчину принесли люди червоні хоругви. В хаті на лаві лежала його Катерина, — велика і груба, аж страшна. Федір тримав коло себе двоє дівчат: одинадцятилітню Настю і восьмилітка Марійку, і все їх питався: „Шо мемо, доньки, без мами діяти? Котра з вас дєдеви обід зварит?“
А як жінку ложили в трунву, то він заридав.
— Беріт її по-легоньки, бо в неї тіло дуже зболене. Ой, Катеринко, я ще не встиг добре з тобов наговоритиси, а ти огніваласи та й пішла собі від мене.
Він припав до небіжки і цілував її в лице.
— Люде, люде, я до неї ніколи слова не заговорив, я за роботов за ню забув, та й за бесіду. Прости мині, Катеринко, приятелю мій добрий!
Плач жінок вибіг із хатчини далеко на село.
— Вона, люде, як пішла за мене, то так, як під воду пірнула, ніхто єї вже не видів межи людьми. Аж тепер вірнула межи вами… на лаві. Я до неї ніколи марного слова не заговорив, маціцького!…
|
|
І ще минуло кілька літ. Одного вечера прийшла зі служби Настя. Федір глянув на неї і зблід.
— Насте, небого, а ти ж сама, а чоловік твій де?
Настя заридала, заголосила, а він слова більше
