сіттю стежок, як пустка. Федір зимував, як ведмідь. Рано вставав на годину, аби затопити і зварити собі їсти, а потім цілий день і цілу ніч перележував на печі. Чим дальше заводилося в зиму, тим він сходив на дитячий розум.
— Тепер, Федоре, небоже, встань та укрій собі гріночку хліба, але тоненьку, панску, бо-с, вижу, зголоднів.
Він сміявся, злазив з печі і краяв хліба та дивився до вікна, чи вона тоненька, панська.
А темних, зимових ночей він голосно, на всю хату, говорив страшні речі.
— Село вімерло шо до лаби, а я собі гадки не гадаю, у тот бік не див'юси!
Але власні слова переймали його боязню, він пітнів зі страху і скакав з печі до віконця, аби переконатися, чи в корчмі є світло? Успокоївшися, він вертав на піч.
А як пробуджувався вночі зі сну, то не міг спам'ятатися, забував за себе і аж як гримнув кулаками до сволока, то приходив до пам'яти.
Тої зими його хатина заполонилася опирями, привидами і марами. Вони гуляли по хаті, як збиточні діти. Вилітали до сіней і вистуджували хату, вибігали крізь піч на стрих і товклися, аж стеля лупалася, дзвонили у вікна, аби його заманити надвір. Він не давався, намагався не боятися, тоді вони вибігали на піч і щипали його, душили і в рот онучі запихали. Одної ночі злетілися до хати всі чорти. Гуляли, аж хата дрижала, а вітер
