бідити. Але ніц, най ні Бог скарає, як шо кажу. Кара має бути!…
Він ймив пушками губи і стиснув, аби проти Бога не говорити.
— А я лишивси босий! Іду я до него у таку плюту: „Дай мині ґрейцір, най ноги вбую“. А він мині каже: „Йди до жидів“. Прийшов я до вас, а ви мині: марш! А куди ж я маю тепер іти?! Карає Бог, карают люди, караєте ви, а я кількі карі не годен вітримати!
— Ідіт, діду, в ясла, ми вас просимо.
— Най буде кара на мене, я си приймаю, але по правді! А ти ж би любив, якби я з твого хліба всю мнєкушку віїв, а тобі лишив саму згорену шкірку? Правда, шо ти би не любив, бо то не по правді?
Він роздер сорочку в пазусі, скинув її і шпурив під воли.
— Тепер дивиси, яку мині шкірочку богачі лишили. Та з чим тут жити, а шо ж тут є вже карати?!
Він голий перевернувся на землю. Наймити його прикривали, чим мали найліпшим.
Коло громадської канцелярії стояли дві купі. Одна обдерта, чужа на селі, апатична, друга чиста, біла, охоча — наймити і ґазди. З одної і другої купи хтось викликуваний заходив до канце-