лярії і голосував. Економ аж захрип, бо кождому наймитові мусів називати пана, війта і жида. Жандарми снувалися і усміхалися, як коли би мали перед собою дитячу забавку.
— Ну, хлопці, тепер вже вібрали-сте пана, сідайте та й мете пити горівку — сказав економ.
Ґазди здоймили галас.
— Ото вушивці, ото жебраки, ото худоба панцка!
— Мой-ня, чуєте, як богачі рип'є?
— Най рип'є, а ми пиймо горівку.
— Та пийте грань, пийте кров свою, злодюги!
— Ми горівку воліємо!
— Ото нам пани вішукали право, аби голодники розбоєм ішли на село!
— Ти, читалнику, ти гадаєш, шо я не був у читални? Таже і там бідний нарід стоїт коло порога. За столом сидит ксьондз, старші братя, богачики, а дєк чітає тоти казета, а ви покивуєте головами, як воли, ніби шос ви з того розумієте. А то один з другим такий дурний, хоть му око віколи! То така читалня ваша, шо богачь за столом, а наймит коло порога. Так у церькві, так у канцілярії, так усюда. Та ми маємо з вами бути?
— Хлопска голова не до письма, а зад не до крісла!
Наймити зареготалися.
— А тихо ж ви, невмивані, вперед вуши повібивайте, а потім учіт ґаздів розуму!
— Мой, ти, Курочко, то ти також за людьми?
