„Ти, — каже віт, — бідний чоловік та мож ті віпустити, але яку я вігоду буду мати за твою вігоду“? Стиснеш плечима, складешси, як цізорик, та й кажеш: „Місіць вам буду задурно служити…“ Так ци не так, люде, правду кажу, ци брешу, як пес!?
— Все так, цілий ґатунок такий, одного-сте слова не замилили!
Іван дрижав цілий, чув на собі цілу вагу страшних своїх слів.
— Аби-сте не казали, люде, шо кранчу над головами своїх дітий, як ворон над стервом, не кажіт, люде, не кажіт! Я не кранкаю, я правду говорю, мій жєль кракає, серце кранче!
Очі його запалилися і в них появилася страшна любов до дітей, він шукав їх очима по хаті.
— Бо виглєдає так, шо я свої діти гет позбиткував, гірше, як темний воріг. А я, видите, не позбиткував, я лишень прогорнув з-перед очий сегодне і завтра і рік і другий і подививси на мої діти, шо вони там діют. А шо-м уздрів та й сказав-єм. Я пішов до них у гості та й кров моя застигла на їх господарстві…
По хвилині.
— Якби до тої Канади не було морів, то я би їх у міх забрав та й би-м пішя з ними туда йшов, аби їх занести далеко від цего поруга́ня. Я би ті моря берегами обходив…
Куми забули були за відпочинок, а тепер собі нагадали, борзо повставали і пішли.
