Рано.
Діти обідали на землі, обливали пазухи і шелестіли ложками. Коло них лежала мама, марна, жовта і бгала коліна під груди. По чорнім, нечесанім волоссю спливала мука і біль, а губи заціпилися, аби не кричати. Діти з ложками в роті оберталися до мами, дивилися і знов оберталися до миски.
— Семенку, ти вже наївси?
— Вже — відповів шестилітній хлопець.
— То озми віничок, покропи землю та й підмети хату. Мама не годна хилєтиси, бо дуже болит усередині. Не кури дуже!
— Уступітси, бо через вас я не можу замітати!
Мама звелася і поволіклася на постіль.
|
|
Семенку, а тепер файно вмийси, і Катруся і Марія най си вмиют, і побігни в збанок води начернути, але не впадь у керницу, не хилєйси дуже!…
— Семенку, піди та нарви огирків у решето, аби мама в горшку наквасила, бо я вижу, шо буду слаба, та не будете мати шо з хлібом їсти. Та й нарви кропу і вишневого листя. Та не сотай огирчинє, але рви попри саме било́…
— Семенку, здойми з грєдок сорочки, аби-м полатала, бо ходите чорні, як ворони.
|
|
Семенко все бігав, все робив, що мама казала,
