і раз-по-раз потручував молодші сестри і казав, що дівки не знають нічого, лишень їсти.
— Вони ще малі, Семенку, як віростут, та й будут тобі сорочки прати.
— Я си найму та й там мині будут сорочки прати, я їх не потребую.
— Не тішси, дитинко, службі, бо нераз будеш свої дни оплакувати.
— Аді, дєдя зросли у службі та й нічо їм не бракує.
— І ти зростеш у службі, аж шкіра буде тріскати від того росту. Але ти, Семене, не балакай, але збирайси дєдиви нести обід. Він дес такий голодний, шо му си очи за тобов продивили.
— Я мусю дєдиву палицу брати, аби від псів обгонитиси.
— А як загубиш, та й буде дєдя нас обоє бити. Та не йди простоволосий, але озми хоть дєдів капелюх.
— Тот капелюх лиш на очи паде, шо не видко дороги.
— Вімий збанок, та й сип борщу!
— Ви мене не вчіт кілько, бо я знаю.
— Семенку, а дивиси, аби ті пси не покусали…
Дриботів ногами по грубій верстві пороху і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти.
— Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порєдно
