леними, накришеними огірками і хліб. На постелі лежала їх мама, обложена зеленими, вербовими галузками. Над нею сипів рій мух.
— Понаїдайтеси та й тихо сидіт, бо я понесу дитину до Василихи, аби поплекала. Дєдя казали, аби нести рано, вполудне і надвечір, а увечір вони самі вже прийдут.
— Семенку, не переломи дитину.
— Я гадав, шо ви спали. Дєдя казали давати вам студеної води і булку їсти. Марія така чемна, шо вона тоту булку уфатила і вкусила вже раз. Але я набив та й відоймив! Мете їсти?
— Не хочу.
— Дєдя зсукали ще свічку та й казали, шо як би-сте умирали, аби вам дати у руки і засвітити. Коли я не знаю, коли давати?…
Мама подивилася великими, блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсильний страх зійшлися разом в очах і разом сплодили дві білі сльози. Вони викотилися на повіки і замерзли.
— Дєдя рано в хоромах також плакали, так головов до одвірка лупили! Заплакані взєли косу та й пішли.
Взяв дитину і вийшов.
|
|
— Семенку, аби-с не давав Катрусю і Марійку і Василька бити мачусі. Чуєш? Бо мачуха буде вас бити, від їди відгонити і білих сорочок не давати.
— Я не дам та й дєдеви буду казати.
— Не поможе нічо, синку мій наймиліщий, ди-
