— І не знати, шо то там не дає дихнути; аби розрізав груди та аби ту запеклу кров відти вікинув, та може би ще прожив трохи…
І буде далі витягати ковіньки і буде кашляти і сідати. А попри роботу будуть налітати на нього думки і за осінь, і за зиму, і за весну. Десь в голові зароїться таке, що він забуде за ковіньки і за кашель.
— Як є чим пропалити в зимі, то менше їсти хочеси. Рано собі встань, відмети сніг від порога, набери з шіпки ковіньок, насип під піч та й зараз на хаті веселіше. Катерина зварит кулешу, діти повстают та й вже є для них горєча лижка борщу та й тепла піч, та й тобі, діду, межи ними тепло. А як не мож ліпше, то й так добре. Ковінька, як суха, то вона дуже добра…
І він буде випорпувати далі з охотою і з більшою силою. Але гадка гадку буде здоганяти і він їх не віджене.
— Коби-м не вмер ще доти, доки хлопці підростут, то мала би щєстє, бо я би тото усе межи люди розтрутив, аби робило само на себе, а дурна жінка — шо вона знає, лише плакати! Я би тото справив на дорогу ліпше від неї…
Тепер він закличе на хлопці. Вони прибігнуть до нього з видовбаним гарбузом.
— Мой-ня, а ви чому Аксані не помагаєте; а їсти хочете? Ідіт, трошки коло неї грайтеси, бо єї скушно.
Хлопці підуть до Оксани, а дід буде далі сотати свої думи.
