ся сусіди і неспокій крайнього бушує аж до останнього, до того, що сперся до печі. Той крайній, як вітер на ниві, все неспокоїть всі колоски від дороги аж до суголовків.
Як пана нема в канцелярії, то вони сідають. Добро для них півгодинки спочити, добро, як хоть одна рука або одна нога відпочине. Злізаються накупу і присідають собі всякі частини тіла. Одні капелюхи тримають осторожно, аби не зім'ялися. Як вже добре стиснуться, то починають до себе шепотом говорити:
— Якби так трохи покурив люльки?
— Лишіт гет!
— А тютюн маєте купований?
— В мене на городі росте.
— Не говоріт, бо ще хто почує та…
Тоді всі запихають руки в пазухи і засувають свої скрутки з-переду пазухи аж за плечі, бо ану ж яка нужда пошукає! Шепоти стихають, лиця деревіють, слина випливає з губів, а голови падають удолину. А як лучиться між ними який нетерплячий, то він, так як той крайній, не дасть всім спокійно на підлозі посидіти. Бо або рука йому затерпне, або якась біда його в сам хребет так ушпилить, що він не видержить і порушиться. За ним заворушаться сусіди і гармонія взаємного натиску пропадає. Починається уклад ніг і рук на́ново і знов якась біда її руйнує.
— Такі люде нетерп'єчі, шо Господи! — скаже якийсь витривалий і зараз таки замкне очі.
