Отак вони всі чекають, та так чекав і Данило коло брами, хоть був сам один. На нього спадала сонність і байдужість, і думки його мішалися одна поза другу. Як він йшов до пана, то мав дуже ясний плян. Побачивши його, він мав скинути капелюх з голови і йти проти нього, так як бузьок по млаці ходить, — обережно, поволеньки, аби панського камінчика не вразити. Як наблизиться вже дуже, то має витріщити очі на пана і дивитися так, аби пан собі погадав: „Це якийсь дуже бідний“! Потім приступить до руки, поцілує її з обох боків, дотулиться чолом долоні і трохи подасться назад. Спустить плечі в долину, шпурне капелюх поза себе на землю, обітре рукавом губи і стане говорити:
— Я прийшов до пана найматиси. Переднівок дуже прикрий, дітий маю четверо, а на то лишень латка города. Найматиси мусю, а роботу кожду знаю, бо я — заробний чоловік. Та просю Божої ласки та й панцкої, аби-м си погодили та аби пан дали мині корец орнарії таки зараз, аби дати жінці межи діти, а до служби я можу зараз ставати.
Перше слово пана буде:
— Ти відай злодій?
— Я, пане, ще чужого стебла не порунтав.
— Чого брешеш, лайдаку, а то ж подумана річь, аби мужик не крав?! Хиба́ ти не мужик?
— Я цалком простий мужик, але я чужого не люблю кивати.
— То-с певне піяк?
