ки. Курятко без квочки, ну, кажу вам, як курятко. І не брешу вам, але правду говорю, що кождого дня я вибирала черствіші булки і кликала його до будки. Він сідав коло мене і їв. Як він красно їв!? Ручки такі маленькі, а він ними щипав мацінькі крішки та в ротик, у ротик. Най Бог запише мені лишень ті булки, що я йому надавала…
Жінка плаче дальше.
— Осінь, осінь його доконала, сирий люфт і студінь. Бо ви цілий день не бували в хаті, а його різало без вас та й зарізало. А я приходила до нього і свіженькі булки приносила, але він вже не їв. Водиці йому треба було раз-по-раз. Лежав, як рибка, і все ротик роззявляв. Потім посинів геть, а пашіло від нього вогнем! Якби хто під ним вогонь розіклав, а його кісточки, як полінця, накидав, аби горіли…
Йдуть всі помучені, зів'ялі, сіру мряку хрестом прорізують.
— Але він умер відай від тої канапи, що на ній лежав. Відки ви таку канапу дістали? Біг-ме, така, як гріб з подертих міхів. На такій канапі може здоровий умерти. Я би боялася тої канапи, якби сама з нею лишилася. Втекла би або порубала б, ні, я би її в хаті не тримала!
— То канапа його тата, він на ній родився, то — спадок. Як вибирався з першого поверха, то нам її лишив.
— А де ж він тепер?
— Не знаю…
