— Басараби мают вже до себе, що тратєси один за другим.
— Я пам'єтаю, як повісивси Николай Басараб, потім за ним стративси Іван Басараб, а ще не минуло було рік, а вже одного досвітка на маленькій вишенці зачепивси Василь. Обтрєс із неї увес цвіт, мав повне волосє того білого цвіту. То вже три, а я ще рахуюси молодий чоловік, — мині може є, а може ще нема трийціть і п'єть років.
— Ти пам'єтаєш це, а я тємлю, як на бантині повис їх прадід. Богатир був теменний, гроші сушив на верени і пішя ніколи не ходив. Мав такого чорного коня, шо браму перескакував і канчук все мав коло себе. То вповідали люди, шо він гонив людий на панщину і тим канчуком м'єсо рвав на людех. А одного ранку розійшласи чутка, шо старий атаман висит на бантині. Я ще малий був, але так як сегодни вижу цару народа на єго подвірю. Як єго відтєли і несли до хорім, то такий був страшний, шо жінки зі страху плакали. А хлопи нічо, лишень казали: „О, вже не меш із нас шкіру кавалками здоймати, вже ті тот вісадив на бантину!“ Потім у день, чи в два дни така звіяласи буря, такі вітри подули, шо дерево з коренем віривало, а хатам здоймало верхи…
— Та показуют люди ще на старій могилі гроби Басарабів. Вони були ховані за окопом, не на самім цвинтарі. То є тоті гроби і за старим і за новим цвинтарем, а все самі Басараби там ховані.
— А ви ж гадаєте, шо піп та має право такого
