щий! Най си вп'ю! Бабі не багато траба, аби засьпівала дівоцкої… Ей, Томо, Томо, коби-м у твоїх роках учиниласи! Гай, пий, не пускай очий під стіл. Коби ти очи не пускав удолину, але вгору, то лекше би твої душі було. Пий до вуйка Николая…
Вона стояла перед столом висока, сива і проста. Очі мала великі, сиві і розумні. Дивилася ними так, якби на цілім світі не було такого кутика, аби вона його не знала і, закотивши довгі, білі рукави, не зробила в нім того, що порядна господиня робить, аби вона не спрятала, не прихарила і не звела всего до порядку.
— Бабо, у вас добре і їсти і пити, бо хоть ви мовчите, але очи ваші просє.
— У мене таки так, я очи маю, аби сміялиси, аби жартували. Я не маю їх, та й мама їх не змалювала, аби плакали. Коби ви із своїх очий прігнали тоту мраку чорну, шо вам світ затемнює. У моїх очах є мої діти, є моє поле і моя худоба і мої стодоли та чого їм застелюватиси журою? Як прийде жура, а я віплачуси, зарумаюси, та й обітруси.
— Не кожда натура однака, бабо. Є така, шо хоть ти її медом годуй, хоть ти її у найкращу весну пусти на зелене поле, а вона плаче.
— Ей, Басараби, Басараби! У вас нема дітий, у вас нема нивки ані худобинки! У вас є лишень хмара і полуда і довгий, чорний чупер, шо вам сонце закрив. А Бог вас карає, бо ви маєте на Єго
