Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/227

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

сонце дивитиси, ви маєте дітьми тішитиси і зеленим колосом по веселім лици гладитиси. Томо, та бо бери, не гнівайси на бабу. Баба тебе до хресту носила, баба плакала, як тебе до войска виріжєли, баба на твоїм весілю кісточками до купи дзоркала. Баба вам не воріг. За то, шо душу хотів-єс загубити, за то я гніваюси на тебе. Але вперед зіжте, шо-м вам понаварювала, бо я задурно не хочу робити, а потім будем говорити.

— Роде мій чесний та велишний, тішуси тобов, як не знати чим, шо мене не забуваєш, шо мене любиш і за моїм столом п'єш та файні слова говориш!

По гостях мигнула ясність щастя, як часом сонце замиготить по чорнім, глибокім ставі. Всі очі піднеслися і справилися на бабу.

— Ий, Басараби, аді, аді, кілько очий, сам — саміський сум і туск!

— Бабо, не кажіт так, бо ми всі такі контетні вашими словами, як коли би-смо вино солодке пили. Ми би вас, бабо, брали по черзі до хати, аби нам з вами весело було.

— То я, стара, маю вам хати звеселювати? А ваші ж жінки де, а вони не цвитут? А вони вам сорочок не вішивают, а вони дітем вашим голов не миют? Ви не видите нічо, не видите, бо-сте сліпі. Бог вас покарав сліпотою…

— Бабо, ану ж ми повстаємо та позакурюємо собі люльки, бо чого ми будемо сидіти за столом, як трунок нічо не приймає?