Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/228

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Вставайте, вставайте та куріт, а я сєду собі коло Томи, та буду єго питати, шо таке тєжке пригнітило єго душу…

 
III

Тома — чоловічок маленький, сухий, з довгим, чорним чупром, що спадав лагідними, гладкими пасмами на широке чоло. Очі темно-карі блукали під чолом, як по безкраїх рівнинах і дороги по них найти собі не годні. Лице смагляве, застрашене, якби діточе. Він висунувся з-поза стола і сів коло баби Семенихи.

— Розповідай же нам, Томо, чого тобі так тєжко на світі жити, чому ти хочеш покидати свої діти, свою жінку та й рід? Не встидайси, але вікажи свою їдь, шо тебе їст, та може ми шо тобі порадимо або поможемо?

Всі звернулися до Томи.

— Кажи, кажи, не затаюй нічо, та тобі лекше буде.

— То нема шо таїти — відрік Тома, — я таїв доки міг, а тепер всі знаєте.

— Та нічо не знаємо, ти скажи, бо як не скажеш, то ми будемо гадати, шо жінка тобі зла, або діти не вдалиси, або ми тобі догорили. Та й обачінє май над нами. Ти знаєш, шо як один у наші фамілії стратитси, то зараз другого за собов тєгне. А може межи нами вже такий є, шо, як вчув за твою пригоду, та вже надумав і собі стратитиси? — сказав сивий Лесь.