— Ти не страхайси, жінко, бо тепер вони від мене відвернулиси гет, мині тепер так лехко, якби-м на світ народивси. Але я вам хочу уповідати, яка то мука є у того, шо тратитси. Такий чоловік аж має бути спасений! Бо ще за його живота з него нечисте душу вікопує, отаки отак, шо вікопує. Рве тіло, кости розважує, аби собі до душі такі дучки поробити, аби єї відти вібрати. Яка тото мука, який тото страх, яка тото біль, то за такі страждуваня дав би собі ногу або руку відтєти!
— Та як воно тебе по ночах пазит, де воно тебе ловит?
— То чути наперед, шо воно прийде, та й воно не питає ні дня, ні ночи, ні сонца, ні хмар. Отак встанете рано, помолитеси Богу та й йдете собі на подвірє. Станете на порозі та й закаменієте. Сонечко світит, люди вже коло хатів вікрикуют, а ви стоїте. Чого стоїте? А стоїте того, шо шос вас у голову дюґнуло, з боку і не дуже легонько. А з голови йде до горла, а з горла в очи, в чоло. Та й вже знаєте, шо дес із-за гір, із-за чистого неба, ще з-позаду сонца припливе чорна хмара. Ви не годні сказати, вітки ви знаєте, шо вона прийде, але зо три дни ви наслухаєте єї шуму, як вона залопотит попід небо. Та й пускаєте увес розум за нев, він біжит від вас, отак як пастух вівці лишит, отак до́-знаку ви лишєєтеси такі самі, а страх такий великий, шо боїтеси одно слово сказати. Заціпит вам зуби та й чекаєте.
