— Я знаю, Томо, я розумію, якурат воно так, — сказав Николай Басараб.
— Николаю, ти здурів, чи шо тебе напало?!
— Я лишень так…
Басараби поглянули недовірчиво на Николая і замовкли.
— Люде, ви не страхайтеси, шо Тома вповідає, бо як він вам розповіст, то вже мете знати, як воно цукаєси до хрестєнина. Бо то дес ваш ще прапрадід воював з турками та вбив семеро маленьких дітий, наткнув на спис так, як курєт, та й єго Бог покарав, бо він зараз покинув воювати і ходив з тими дітьми тринаціть років. Ніби не ходив, бо то погнило, але все носив той спис і все єму віглєдало, шо він тоті діти носит. Та й відси пішла кара на Басарабів. То ще як я йшла за Семена, та мої мама мині повістували за це та й не радили йти. Та той гріх за тоті діти ви покутуєте, але то межи вами дес-не-дес прокидаєси. Не кождий Басараб носит той гріх, лиш Бог одному котромус кладе єго в сумлінє. Та тому не напуджуйтеси, а шо Тома каже, то ви собі затємте, як то гріх ґрасує, доки не відкуплений. Бо тіло все перебуде, по нім нічо не пізнати, але сумлінє точит. Та то видко на дереві, на такім великім, шо хмар досєгає. Розколеш єго, а там сама червоточина, червака не видко, ніколи не вздрите, а сточене раз коло разу. То так сумлінє точит з рода в рід.
— Сумлінє точит, а то кара над усіма карами.
