Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/239

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Ти б'єш, та й я буду, ану хто ліпше?

Буковим, грубим поліном замахнувся і злодій упав на землю. З ніг сикнула кров.

— Тікай тепер, як можеш, я тобі нічо не скажу.

Мовчали довго. Тусклий каганець не міг продертися через темряву по кутах, а мухи почали гудіти несміливо.

— Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся вітече.

— Дай мині води, ґаздо.

— Дам тобі води, кріписи, бо не знаєш, шо тебе чикає!

Довга мовчанка.

— Ти, вижу, моцний, ґаздо.

— Я моцний, небоже, я коня на плечі беру, ти недобре трафив до мене.

— А натуру маєш мнєку?

— Я мнєкий, але злодія живого з рук не пускаю!

— То я маю вже тут загибати?

— Або я знаю, ци ти твердий, ци мнєкий? Як-єс твердий, то можеш вітримати…

І знов тишина запанувала в низькій хаті.

— Затамуй собі кров.

— Нашо, аби гірше боліло, як меш бити, кров то є сама біль.

— Як я вже буду бити, то мусит боліти, хиба би-с дух спустив.

— А Бога не меш боятиси?

— А ти Бога боявси, як-єс ліз у комору? Та там увес мій добиток, та якби ти був тото забрав,