— Ти б'єш, та й я буду, ану хто ліпше?
Буковим, грубим поліном замахнувся і злодій упав на землю. З ніг сикнула кров.
— Тікай тепер, як можеш, я тобі нічо не скажу.
Мовчали довго. Тусклий каганець не міг продертися через темряву по кутах, а мухи почали гудіти несміливо.
— Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся вітече.
— Дай мині води, ґаздо.
— Дам тобі води, кріписи, бо не знаєш, шо тебе чикає!
Довга мовчанка.
— Ти, вижу, моцний, ґаздо.
— Я моцний, небоже, я коня на плечі беру, ти недобре трафив до мене.
— А натуру маєш мнєку?
— Я мнєкий, але злодія живого з рук не пускаю!
— То я маю вже тут загибати?
— Або я знаю, ци ти твердий, ци мнєкий? Як-єс твердий, то можеш вітримати…
І знов тишина запанувала в низькій хаті.
— Затамуй собі кров.
— Нашо, аби гірше боліло, як меш бити, кров то є сама біль.
— Як я вже буду бити, то мусит боліти, хиба би-с дух спустив.
— А Бога не меш боятиси?
— А ти Бога боявси, як-єс ліз у комору? Та там увес мій добиток, та якби ти був тото забрав,