Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/246

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Давайте горівки, Ґьорґію, пиймо з-по три, аби-м раз дістали їдь — сказав Михайло.

— Не йдіт, Максиме, не йдіт, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюси, біг-ме, не боюси, але такий мене неспокій тре…

Він почав дрижати на цілім тілі, губи тряслися як живі. Михайло і Ґьорґій пили горілку і не дивилися на нього.

— Та чого ти си боїш, нема чого, я тобі дам руку поцулувати, вже дам, най ні і віб'ют, вже дам, на, цулуй, як ти собі жєдаєш…

Злодій прилип до руки, а Максим кліпав очима так, якби хтось його раз-по-разові бив по лиці.

— Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого…

Михайло розставив всі пальці в руках і показував Ґьорґієві.

— Мой, мой, такі дужі, такі лакомі на бійку, шо раз лакомі, де ймут, там з мнєсом рвут!

А Ґьорґій нічого не говорив, лиш заєдно плював у долоні і наливав горілки.

— Доста вже, небоже, доста, пусти, най я собі йду, бо тут нема Бога, я на таке не можу дивитиси. Вітєгни руки з пазухи, не облапуй ні, пусти, бо мині такий встид, шо не знаю, де подітиси!

— Я ще хочу образ цулувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі — кричав злодій.

Жінка зіскочила з печі і втекла, Михайло вийшов із-за стола, темний і п'яний, як ніч, Ґьорґій