— А це може бути таке, аби образ плакав?
— Ви мене не розумієте, мені так здавалося, що він плакав, і я не раз закрадався під мої вікна та й наслуха́в того плачу. А одного разу я вийшов з касина, вже поопівночі, та й йду додому. Прийшов під вікна, слухаю: плач, слухаю ліпше: таки́ плаче… Стало мені страшно, не знаю, чи йти до хати, чи вертатися? Стою, стою, дрижу, боюся. Зібрався я на відвагу…
— То сама опівнічь, пане, то найнебезпечніща, лихе має тогди міць!
— Але ви не розумієте мене, то мене сумління так пило, так докучало, що мині аж голос причувся. Входжу я до хати, ледве на ногах стою, не чую нічого. Засвітив свічку, боюся на образ подивитися. Лягаю і конче хочу на образ подивитися, а не маю відваги… Глипнув, а він заплаканий. Мене в гарячку, мене в дрож пірвало, кланцаю зубами…
— А то ж не страх, пане, самому з таким образом бути в саме опівночи!
— Слабував я тогди довго, гадав, що вже буде капут! Закликав я до себе руського священика, розповів йому, лагоджуся на смерть… Але Бог мене помилував. По слабості я зараз виступив з уряду, подався на пенсію і сказав собі, що своїх людей не буду встидатися, що буду з ними жити і буду їх боронити. Я слабий вже, довго вам не поможу, але доки ще лажу, то я буду за вами ходити, як грішник, і благати вас, не відкидайте мене…
