Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/254

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Дзінькуємо вам, пане, що з нами так красно́ забалакали-сте, коби таких панів було багато, дай вам, Боже, погідливу старість…

— Ні, то я вам маю дякувати, бо я ходив по вашій кривді, як по м'якій подушці, я не мав того опам'ятання…

Панок розплакався, а мужики дивилися на нього і казали:

— Пане, а дайте ж спокій, не турбуйтеси, ми на вас не гніваємоси, а нам шо до того, як пани жиют, вони мают своє право, а ми своє.

— Ви мене не розумієте, як ви мене не розумієте, я хочу, аби ви були людьми…

— Та ми, пане, кілько можемо, то ми стараємоси, аби вас слухати, бо ви вчені та можете нам дорогу показати.

— Так, так дорогу треба знати…

.       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .       .

— Добрий якис панок оце має бути.

— Відай трохи пиячок, але добрий чоловік.

— Є такі пани, шо як нап'ютси та й плачут, як мужики…

— Є, є і межи ними такі мнєкі — балакали два мужики, додому йдучи.