— Богачів.
— А хто б'є?
— Весілє.
— А Федька вже вбили?
— Він вже на тамтім боці.
— То єго смерть, а чій кременал?
Дзвін на селі почав голосити тривогу.
— Зараз громада збіжитси та й не даст.
— Даст, даст, буде отут чипіти так, як ви — відповів Золотий.
Коло хорімних дверей чинилася нова баталія. Михайло Печенюк заперся ногами і руками у одвірки і ані Петрик Синиця, ані два Золоті, Іван та Каленик, не могли його витягнути надвір.
— Ви голодники — голодні, та я дужий, та я шодня мнєсо їм, а ви бевку незабілену!
— Меш тепер сиру землю гризти.
З сіней бухав плач жінок, як червона луна.
— Не кажи їм так, Міхайле, не кажи, не кажи, але проси їх дуже — казала жінка.
— Говори, дурна бабо, тут нема просьби, тут смерть.
Та як вони так правдалися, а Петрик Синиця ймив у зуби Михайлів палець і витягнув в одній хвилині надвір.
— Ого, вже Міхайлови амінь!
— Міхайлихо, сідайте на голову, голова ґрунт…
— Ти радиш, ех, як ті порадю оцим буком.
— Кров з него садит, як з пацюка, а така червона, здорова кров…
