Увес мир плакав. Порєдна, каже, жона була, працовита…
— Перевертайтеси в гробі, небожєта, бо-м лайдак. Пропив-єм усе до нитки. І полотно пропив. Чуєш, Маріє, та й ти, Васильку, та й ти, Юрчику, тепер дєдя ме у рантухових сорочках ходити та жидам води доносювати…
Антін тепер показує на війтову хату.
— Але вітиха — добра жінка. Вінесла ми хліб на дорогу, аби віт не видів. Най пан Бог твоїм дітем годит, де си поступ'ют. Най вам Бог усім дає ліпше, як мині…
— На який ґатунок я маю на чужі приспі сидіти? Йду. Лиш поступив-єм си, а вікна в плачь. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони слозу за слозов просікают. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов — так заплакала.
— Обтер-єм полов вікна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й віступив-єм цалком.
— Ой, легко, як каміня гризти. Темний світ навперед мене…
Антін обводить рукою довкола себе.
— Є ще гезди гроші, але буду пити. З нашими людьми нап'юся, з ними пустю. Най знают, як із села-м віходив.
— Аді, в пазусі маю сину книжечку. Оце моя хата і моє поле і мої городи. Іду собі з нев на край світа! Книжечка від цісаря, усюда маю двері втворені. Усюда. І по панах і по жидах і по всєкі вірі!
