А Зуб вже горівчєний був та й каже:
— Синичко, ти мині не давай рєд, і мої хаті. Як я хочу, так буде.
— Ой, не буде так, я прішов на весілє, як другий, я приніс такі дари, як другий, то я маю мати таку честь, як другий!
Каже Синиця оце, а бідні понащюрювали вуха та таке їм це слово миле, як мід солодкий. Та й на тім тимчєсом стало. Зачєли відавати обід. Перед богачами все солонина та мнєсо, а начінки лиш трошки, а перед бідними все лиш начінка, а мнєса крішка. Фукают бідні, їдє або не їдє. А богачі аж лікті собі позамащували.
Але взєв Іван Золотий з-перед богачів склєнку з горівков та й каже:
— Пиймо, братя, хоть горівки, як їсти не дают.
— Мой, Золотий, а перед тобов же шо стоїт, не дар божий? — каже Зуб.
— Але чьо перед богачами кілько дару божого, а перед нами лиш крішка.
А богачі лиш червоніют, лиш позирают, але мовчє.
Відійшла вечеря, зачали музики грати. Гуляют. Але взєв Печенюк Касіяниху в данец. Та все данцує та розтручує. Не вітерпів уже Петрик та й лус в лице Міхайла, а Міхайло ні дві, ні три та й Петрика.
— Гов! Перестаньте грати — кричит Зуб.
А Касіянко каже Зубови:
— Знаєте шо, Зубе, нате вам п'єтьдесєть левів
