рочками, а друге, шо зробивси день та й люди зпамнєталиси.
То вбили: Іван, Каленик та Дмитро Золоті та Петрик Синиця, та Никифір Ковалюк.
— Оце прокураторь сказав оскарженє, а тепер будемо слухати винуванців — сказав Онуфрій.
— Іван Золотий!
— Гір!
— Ти винен, шо-с убив Міхайла та й Федька Мелника?
— Ні, не винен!
— А хто ж винен?
— Та ми не винні, але богачі.
— Як богачі?
— А так винні, шо нас хотіли вігнати з весіля.
— Хотіли, але ви не далиси, а їх вігнали-сте на той світ.
— Або шо мене маєте питати?
— Іванку, руй, гадино, не підтикай під ніс, бо зараз дістанеш. Кажи, чи убив-єс?
Тут Онуфрієві почала помагати публіка.
— Ти, Золотий, кажи все по правді, бо зараз дістанеш буки — казали з сіней ґазди.
— Я, біг-ме, лиш раз ударив!
— Чим?
— Сапов.
— По чім?
— По плечах.
— Ну, а Каленик?
— Я не знаю.
