Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/263

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Як не знаєш, то сідай.

— Каленик Золотий!

— Я сам!

— Ти вбив Міхайла?

— Єго вбило єго богацтво.

— Лиш не змудра, Каленику.

— Яке змудра, п'єний-єм був, весілє було, музики грали, а богачі хотіли нас вігнати, то ми хотіли набити.

— Добре набили, але хто вбив?

— Я не тємлю.

— Памнєть коротка якас.

— Чим бив-єс?

— Чим мав.

Онуфрій нічого вже не казав, лиш махнув рукою на парубків. Ці ймили Каленика в руки.

— Дайте му п'єтнаціть буків та й буде говорити.

І пішли дальші зізнання. Публіка хотіла конче карати, та Онуфрій не позволяв і випитував дальших оскаржених. Та серед того, як оскаржені не хотіли зізнавати перед Онуфрієм, всі, що стояли в сінях, почали кричати: Вони вбили, най же відпокутуют.

І витягали одного за другим і подавали в дальші руки. А ті, руки, багато їх, хапали їх, мстилися і ревли по селі, а за собою лишали страшний зойк жінок і конаючі хвилі пімсти.