Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/264

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

ДИТЯЧА ПРИГОДА


— Васильку, бери Настю та веди до вуйка; о, туда, стежков попід ліс, ти знаєш. Але тримай за руку лехко, не сіпай, вона маленька; та й не неси, бо ти ще негоден.

Сіла, дуже боліло, і лягла.

— Ніби я знаю, куда вночи єї провадити? Ви вмирайте, а ми будемо коло вас, аж рано підемо.

— Видиш, Насте, куля брінькнула та й убила маму, а ти винна; чого ти ревіла, як той жовнір хотів маму обіймити? Це тобі шо вадило? Утікали-м, а куля свиснула… А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити…

— Вже не говорє, вже таки вмерли. Я би тебе міг добре набити тепер, але ти вже сирота. Але шо така дівка варта? Як умерла коло нас Іваниха, то єї дівки все голосили: мамко, мамко, де вас шукати, відки вас візирати… А ти не вмієш, а я хлопец і мені не пасує голосити…

— Видиш, як восько пускає світло з тамтого боку, як воду з сита, бликне та й зараз видит, де жовнір, та бахне кулев у него, а він зараз лєгає,