Ти дивиси на войну, яка вона файна, а рано аж підемо до вуйка та будемо їсти борщь… Або чикай, відай мама мают хліб у пазусі… Цить, є хліб у мами у пазусі, на, їж, це то пажерлива дівка…
— Знов пускає рантух, який же біленький, як сніг. Йде на нас, о! Насте, а тобі шо? Го-го, цілий рот кервавий і руки? Куля тебе застрілила? Ой, сарака-Настунька, лєгай вже коло мами…, шо меш робити…
— Е, то не куля тебе вбила, то хліб замочивси в крови, в мамині пазусі. А то погана дівка, все їст, як свиня, о, замазала лице і руки кров'ю… Як я тебе рано буду провадити в село таку закровавлену? Але чикай, я буду йти попри потік з тобов та обмию тебе в такі студені воді, то меш ревіти несвоїми голосами, а я ще й наб'ю.
— Вже си наїла, то лєгай коло мами, а я коло тебе, ти всередині, вовк тебе не зіст, спи, а я буду ще дивитиси на войну, та й грійси коло мене…
— А може куля вже і дєдю убила на войні, а може ще до ранку і мене вб'є і Настю та й би не було нікого, нікого…
Заснув. До білого дня біле, світляне покривало дрижало над ними і заєдно тікало за Дністер.
