ПОРТРЕТ
Як коли би голуб над його головою білі крила розхилив, як коли би з-поза білих крил синє небо прозирало.
Великий фотель тулив у собі старого пана. Голова його хиталася, як галузка від вітру — раз-по-раз безупину. Губи все щось жували. Руки дріжали — не хотіли нічого держатися.
— Моци нема ні жадної… загрітку ніякого, студінь у кістках. Час вже, ой, ча-ас! Тіло землею пахне, до землі важить…
Загасла люлька. Всі сили зібрав докупи, аби наново запалити. Відхилювалася, як жива, виминала пальці, тікала, якби дрочилася. Розкинула попіл по всій одежі. Вже курила і успокоїлася. Та цибух розігрався — все вимикався з губів.
Як осінній листок на рвучій воді.
Один фотель стояв твердо, як молодий дужий птах, що тримав старого на крилах.
— Вічная пам'ять, Господи помилуй, та й ямка, та й гур-гур! Та й по всім.
