— Мамо, лишаємо тобі найменшого на поміч і потіху.
Але ніодин не повернувся, ніодин не сказав того слова. Сиві стерні передавали в її душу свій шепіт, шелестіли до вуха:
— Таж вони зреклися тебе; паничі забули мужичку.
Гірка крапелька просякла з її серця і втроїла її відразу.
В місті зійшлося їх сила, паничі і прості хлопці.
Хоругви й прапори шелестіли над ними і гримів спів про Україну.
Попід мури мами держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли. Як заходило сонце, то прийшли до неї всі три, прийшли попрощатися.
Відвела їх трохи на бік, від людей.
Виймила з рукава ніж і сказала: Найменший Дмитро най лишиться, а ні, то закопає зараз у себе ніж. Сказала це і сейчас зрозуміла, що перетяла тим ножем світ надвоє: на одній половині лишилася сама, а на другій — сини тікають геть від неї… І впала.
Пробудилася аж, як земля дудніла під довгими рядами, що співали січову пісню.
Дмитро був біля неї.
— Біжім, синку, за ними, аби-м їх здогонила, най мені, дурній мужичці, простє. Я не знала добре, я невинна, шо моя голова здуріла, як тота Україна забирає мені діти…
Бігла, кричала: Іване, Андрію! Всі бігли за тими
