— А тому, шо ви наші, то рвете тіло нагайками, а другі забирают та вішєют людий; мерці гойдаютси лісами, аж дика звірь утікає…
Молоденький козак так довго та гарно просив, що врешті увійшла з ними в хату.
Станула біля порога, а вони позасідали коло стола.
— Продайте нам щонебудь їсти; голодні ми, матусю.
— Шо ж вам дам їсти? Там, на полици, є хліб; а гроший ваших мені не траба, бо одні даєте, а другі заходите і назад відбираєте та ще й б'єте. Царь ваш такий великий та богатий, та посилає вас без хліба воювати? Станьте на лавку та досєгніт з полиці бохонє.
З хлібом стягнув з полиці й образ Шевченка, який був повернений лицем до стіни.
— Хліб бери, а образ віддай мені, то моїх синів. Такі, як ви здоймили його з-під образів, кинули до землі і заставляли мене толочити по нім. Я його сховала в пазуху, а вони кроїли тіло пугами, шо й не пам'ятаю, коли пішли з хати.
Вихопила Шевченка з рук, поклала в пазуху.
— Можете мене отут і зарізати, а образа не дам.
Той молоденький козак, що так її гарно просив увійти в хату, приступив до неї, поцілував в руку і сказав:
— Матусенько, я ж за свято Шевченка сидів довго в тюрмі. Хіба ж ви не дасьте нам образа,
