голову і всі подуви вітру, які колинебудь гладили її по лиці.
Виймала ота пісня з її душі, як з чорної скрині, все чарівне і ясне і розвертала перед нею — і надивитися вона не могла сама на себе в дивнім світанні.
Десь там на горах сидить орел, пісня розвіває його крила і подув цих крил гоїть її серце, стирає чорну кров з нього.
Чує, як сини держуться маленькими руками за її рукави, як ростуть з кождим звуком. Чує кожде їх слово колинебудь сказане і кожду розмову за Україну. Всі невиразні і таємні назви випрядуються з волосся звізд, і, як пребагате намисто, обіймають її шию.
Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море — а нарід зривається на ноги. Напереді її сини і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі.
Те голосіння вплакується в небо; його покров морщиться і роздирається, а пісня стає у Бога коло порога і заносить скаргу…
Як перестали співати, то Марія стала непорушно, як на образі намальована.
З купи жінок, яких багато зійшлося, одна, вже стара, приступила до стола.
— То ви наші? Богу дєкувати, шо ви вже раз прийшли — говорила.
— Ой, ніхто, небожєта, нас не любит. Кілько
