переходило войска — всі нас не люблє. А кілько вони напсували народу! Аби де було: чи в місті, чи на дорозі, чи вже в своїм таки селі, все чужі і чужі ми і ніхто нам не дає віри.
— Ій, чого ж ви хочете від них? Це ж не наше войско. Вони такі, як у книжках писано здавна, або мальовано на образах, як вони ще наші були. А тепер вони московскі. Де вони годні нам помогти? Отак, потихонько, аби ніхто не чув, то забалакают.
— Ти молода, читати вмієш, то знаєш ліпше. Я гадала, шо то наші.
— Це навіть не кажіт, бо за це може нам бути велика кара.
Старенька жінка скоро залізла в гурт жінок, що гляділи самою тугою і дихали розпукою.
Зате молода Катерина станула край самого стола.
— Оца Марія, шо ми в неї, дивітси, як задеревіла від вашого співу. Вона банує за синами, шо два пішли до наших охітників, а найменшого взєли москалі на Сибір! Дес то він серед таких, як ви, напастував вашого царя, шо дуже мучит наш нарід. А вони лиш хап його — та й пропав. Учені були всі, маєток за ними пішов великий. В селі ніодна мама так не банує за синами.
— Небого, Маріє, небого! — шептали жінки.
— То таки саме перед войною було, як ми сипали могилу оцему Шевченкови, шо перед вами
