Червоні проміні сонця вбігли через вікно, як на рятунок, аби зв'язати всі сили старця докупи.
Портрет і фортепіян зачервонілися. Глянув на них і цілий затрясся, як у лихорадці. Фотель скрипів, ледви видержував.
Далеко, далеко… Одна однісінька… Вже не побачу, ой, ні. Коби хоть раз на мінутку… Яка пещена була…
Старече знесилля термосило ним, якби конче хотіло викинути з фотелю, аби панувати безгранично.
Ймився за поруччя і не давався, як той, що топиться, та хвилям не дається.
Дивився на чорний, довгий фортепіян.
— Я, татку, буду на нім грати, як з львом бавитися. Доведу його до встеклости і люди будуть умирати зі страху. Зимний піт їм на чолі виступить. Або поглажу його по голові, і він ляже мені під ноги, як вірний пес. А публіці, татку, буде здаватися, що вона свого льва під ноги взяла… А на кінець заграю їм пісоньку. Буде їм здаватися, що похожають по ріжнобарвих квітках і по шовковім зіллю. Аж спотикатися будуть. Та й будуть видіти, як дівчина рве барвінок, як злотить його і сріблом посрібляє, і почують її пісню. Така то буде пісня, що всі стануть добрі і веселі. Ой, татку, як я буду грати, грати!
— Отак казала, ая. Україна, нарід, Мікльошіч… Пещена була… Та й далеко… Коби хоть на мінутку побачити…
Пробував знов люльку запалити.
