Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/288

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Та на піч, брє, я ще годен вілізти, але піч студена, облупана. Образи на стінах почорніли, а світі дивлютси на пусту хату, як голодні пси. Стара ціле житє обтикала їх бервінком та васильком та голуби перед ними золотила, аби ласкаві були, аби хата ясна була, аби діти росли. Та хоть їх багато, а всі вони до нічого світці. Синів нема, стару запорпав в землю, а ви, боги, мусите вібачети за бервінок — було ліпше дбати… Ану, звіздочолий, поки нам Бог назначив, берімси, брє, до цеї землі.

І ходили вони з одного кінця ниви на другий, затулені курявою, а борони кусали землю, гаркотіли, роздряпували її, аби зернові вчинити м'яке ложе.

— Ти, Босаку, ти не є жаден кінь, ти пес, ти всі плечі мені обгриз, знак на знакови скусав, а скусав. Не сіпай хоть ти мене, бо так ні житє насіпало, шо ледви на ногах стою. Я тобі досвіта сиплю овес, ще сам нічого не ївши; я тебе вічісую; я тебе старими слозами поливаю, а ти кусаєш. Звіздочолий у мене чоловік: він чорними очима за мнов водит; він мене жєлує; він свойов гривов обтирає дідові слози, а ти, поганий, серца не маєш. Ще недавно ти цілий жмут мойого волося вірвав і пустив під ноги в гній. Так не належит робити, бо хоть ти дуже красний кінь, але за це поганий. Жидам тебе не можу продати, але якби прийшов до мене світий Юрій, то, біг-ме, подарував би-м ті, аби-с з ним ішов змиї розби-