і вимивав рану горілкою; потім відірвав кавалок рукава, завив ногу і зав'язав мотузом від міха.
— Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш.
Напився горілки, взяв хліб, кусав його та на́ново сердитий вигукував:
— Це хліб? Ним лиш коня жидівского чисати, бо на добрім кони шкіру зідре. Приходє до мене роєм ті підкьопані: „Діду, — кажут — ми вам печи́ будемо, прати будемо, запишіт нам поля“. — Ці подерті суки гадают, шо я їм поле тримав? Як умру, то най на моїм поли чічки ростут та най своїми маленькими головками кажут оченаш за діда.
Зі злости шпурив хлібом далеко на ріллю.
— Зуби здрігаютси від цего макуха; пиймо, Максимку, горівки, вона гладко йде…
— Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов; кому взєвси співати? Оцему обдертому та обгризеному дідови? Лети собі гет до неба, скажи свому богови, шо най не посилає мені дурну птаху з співом, бо як він такий моцний, най мені пішле моїх синів. Бо із-за єго волі я лишивси сам на всі земли. Най твій бог співанками мене не гулит, забирайси!
І він кинув грудкою землі в жайворонка, та жайворонок ще краще почав співати над його головою і не хотів летіти до Бога.
— Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Як мій малий Іван вганяв за тобою, аби тебе ймити; як
