І рвав з голови сиве волосся та кидав на землю.
— Сиве волосє, пали землю, я не годен вже тебе двигати.
До решти обезсилений приляг до землі і лежав довго мовчки, а потім лагідно розказував:
— Послідний раз прийшов Андрій; він був у мене вчений. „Тату, каже, тепер ідемо воювати за Україну“. — „За яку Україну“? — А він підоймив шаблев груду землі та й каже: „Оце Україна, а тут — і справив шаблев у груди — отут її кров, землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, каже, білу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмивси та й бувайте здорові!“ — Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. „Сину, кажу, та є ще в мене менший від тебе Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріня її не віторгав у свій бік“. — „Добре, каже, тату, підемо оба“. — Та як це стара вчула, то я зараз видів, шо смерть обвиласи коло неї білим рантухом. Я подавси до порога, бо-м чув, шо її очи віпали і покотилиси, як мертве камінє по земли. Так мені здавалоси, але світло на її чолі вже погасло…
— А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалека дивиласи, як з неба. А як я їх скидав на колії, то-м казав: „Андрію, Іване, взад не йдіт, за мене памнєтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла…“
До самого вечора Максим водив коні по ниві та
