Вона би ще хотіла так, як давно, аби єї попліскувати по мнєкім, але, небого, вібачєй, мнєкого вже давно нема.
— І це ти таке в неділю говориш, окаяннику, таже сегодни-завтра до дучі маєш забиратиси…
— Най і до дучі, а таки старих бабів не буду плескати.
Регіт, сміх, Настин кашель.
— Тимку, бери, мой, кліщі та тєгни зуб, та я цеї ночи по стінах дравси.
— Котрий зуб?
— Та на, дивиси.
Василь розняв рот і показав цілий ряд білих зубів.
— Та який дідько з зубами, з твоїми? Зуби такі, шо залізо перекусиш.
— А я не годен вітримати.
— Я, небоже, не буду до служби Божої тєгнути. Терпи як можеш до післі служби, бо я тепер кров не буду пускати.
— І-і, кілько ти нам крови вже пустив перед службою з бороди та лица.
— То нехотічи, а це инше.
— Васи, а пробуй горівки.
— Сходили діти ціле село та й нема.
— Нешті румунешті!
— А я зараз найду, але аж на кінци села.
— А кілько нас є?
Порахували.
