Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/304

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Все перейшло на читальню, там тепер рєд.

— От, рєд, дівки перебираютси на парубків, парубки на дівок, обіймаютси без встиду та сорому, весіля справлєют та берут гроші за білєта.

— Така тепер у них настала забава, але вони мают розум, не бійси; молоді, світом бували, Польщі ані-ані не хотє, а панцкі ґрунти хотє розділити.

— Біг-ме добре, ніц не кажіт, тепер з цев Польщев ніхто негоден вітримати: і маєткове і доходове і ґрунтове і від псів і від гноївки…, але де шо на світі є!

— Та коби могли вібороти! От дай, Боже, здоровлє, Насте, та й не кричи на нас, бо, небого, вже-м на розході.

— Та шо я вам кажу, дай, Боже, і вам здоровлє, лиш не загрійте голови, як котрих зелених свєт: люди йдут до церкви, село обмаєне, а ви лежите, як дуб'є під любистком…

— Тогди був ґелт, де ті часи?…

Довго ще балакали і Василеві на хорий зуб лишили зо два келішки.

— Та йдіт вже додому, та коли вас жінки зберут до церкви, і коли я вімету оте волосє, кінцкі гриви з білих коний…

І вони виходили з хати зі спеченими обличчями, які сонце довгі роки пражило; воно й тепер зараз увіссалося в них, та й вони його несли до своїх домів.