— Все перейшло на читальню, там тепер рєд.
— От, рєд, дівки перебираютси на парубків, парубки на дівок, обіймаютси без встиду та сорому, весіля справлєют та берут гроші за білєта.
— Така тепер у них настала забава, але вони мают розум, не бійси; молоді, світом бували, Польщі ані-ані не хотє, а панцкі ґрунти хотє розділити.
— Біг-ме добре, ніц не кажіт, тепер з цев Польщев ніхто негоден вітримати: і маєткове і доходове і ґрунтове і від псів і від гноївки…, але де шо на світі є!
— Та коби могли вібороти! От дай, Боже, здоровлє, Насте, та й не кричи на нас, бо, небого, вже-м на розході.
— Та шо я вам кажу, дай, Боже, і вам здоровлє, лиш не загрійте голови, як котрих зелених свєт: люди йдут до церкви, село обмаєне, а ви лежите, як дуб'є під любистком…
— Тогди був ґелт, де ті часи?…
Довго ще балакали і Василеві на хорий зуб лишили зо два келішки.
— Та йдіт вже додому, та коли вас жінки зберут до церкви, і коли я вімету оте волосє, кінцкі гриви з білих коний…
І вони виходили з хати зі спеченими обличчями, які сонце довгі роки пражило; воно й тепер зараз увіссалося в них, та й вони його несли до своїх домів.