|
|
— Давно дуже, як нас у місті, самих господарів, багато зібралоси з Черемша, з-над Прута і з-над Дністра, як привезли хлопців до школи. Вони такі тихонькі на міськім ринку, як риба розкидана по дорозі; гинут тікати в зелене поле. Мами сидє на возах, плачут та потихо проклинают наших дорадників, а ми, батьки, радуємоси: Та доки, кажемо, будемо дурні та панам служити будемо, поки діти не вівчимо, а тоді і панів понагонимо. А гет потім, як діти в школах попідростали, то ми, самі дужі господарі, гомоніли коло них, як бджоли коло цвіту.
— І той жєль, коли я, як замурований цементом, попав у глібоку пивницу, зробив із мене такого, шо зачєв забувати то, шо мене в житю все радувало. Як я кілька день тому почув у собі нову силу, то, Господи, відай все сонце, яке я двигав на собі три поколіня, воскресло в мині, всі пшениці, шо-м вікосив, ще немолочені. Тепер я — богач, ще погодую цілу Україну. Всі морози, шо підо мнов жили віки, тепер мене кладут на ноги. Іду ніби до дітий, стара напхала в торбу всілячини: і цего їм, і того їм, не жєлує мене, сідлає, як коня. А я замітілями та бурею йду радий, веселий, бо напереді діти, а назаді біла хата.
— А шо вони здорові, ростут, вчутси?
— Відпочиваю по дорозі, як дуб міцно закорінований у земли, а галузє під небесами, в школі. Тепер я віджив і ще-м дужий, похожу ще по свої
