дорозі, бо маю доброї, ласкавої душі в собі повну пазуху.
|
|
— Гей, як вони всі покінчили школи — тоті наші діти, та як пристали до нас, як ми збилиси до них, до купи! Де, моспане, тут вже шандарям дати раду. Сунемо за дітьми тисєчами, моцні та розумні, свої напереді. Встає Франко з таким ясним чолом, як сонце, спокійно вчит нас, бо він все знає. Приповідає нам, шо як кождий з нас посидит у кременалі за мужицку справу, то вже ніколи нічо боятиси не буде… А Павлик ледви дише, розповідає завзєто тонким голосом — гет ніби без надії — про нашу нужду, а там з-заду, від дверий, крикливий Трильовский в биндах, як дівка, та все сварит, а молоді через це все блище тиснутси до него. Одно слово: земля по містах дудніла під нами і неоден панцкий вугол утік із свого гнізда.
|
|
— А як Франко приїхав до мене з молодими ночувати, то жінка, хоть як вічів не любила, але не торкотіла на мене в малі хаті, бо виділа, шо наші молоді вчені були коло него такі щєсливі і ясні, якби він кождому поклав золоте колісце на голову. А я приперси до ясеня в саду та й кажу: „Господи, ти звеселив світ свій цими звіздами, а нас, бідних мужиків, звеселив Ти Франком. Будеш мати молитву мою за него щодня“.
