осліп, їсти не їв, хиба барабольку і трохи води. Так мене світ минав і мої діти.
— Та найгірші ті наші, шо пішли на службу. Бо як приходит польский жандар та гонит сина на форшпан, то я беру батіг і сідаю, аби-м лиш знав, куди їхати.
— А шо, старий, де ваша Україна, а кілько морґів поля ти хотів від пана, а яким міністром мав бути твій внук?
— Глухий, кажу, не чую нічо. — То вожу або дівки з ними, або вулицями смітє закіскую і роблю службу. Але ті наші, шо пішли на чужу службу, ніби від мене відвертаютси, ніби не пізнают, ходє сараки, як песики, шо їх ґазда пустив у чисте поле. — Але одна молода професорка таки мене пізнала. Не плаче, не заводит: „Діду Грицю, шо буду робити, мій преложоний хоче, аби-м пристала на єго віру“ — „Небого, кажу, не йди до них в гості, як вони твоєв віров гидуют, сиди в свої хаті, та їж чорний хліб“.
|
|
— А до вас тепер я маю велику просьбу. Чи я такий здоровий буду довго, чи коротко, бо я відродивси, але як умру, то зараз приїдьте до мене, бо боюси, шо як вже буде по мині, то мої діти пообдирают стіни, та Шевченка та Франка та всіх наших вони повікидают на під. Вони їм діти помордували, вони на них дивитиси негодні, а як я вже буду лежєти в деревищі, то запитайте
