НИТКА
Присвячую Іванові Семанюкові
У хаті тихо, вікна чорні. Матір Божа ледве освітлена і кужіль.
Її чоловік Семен, він як спить, то ще її любить. А коло нього Марія та Василь. А коло неї колиска з Юрком, найменшим. Образи на стінах і велика радість, що вона любить і її люблять.
У хаті чисто, сідати би до кужілі.
— Він у мене дужий, я ще буду мати діти.
— Кілько дітий я не народжу…, то він усіх погодує.
— Мушу їх накривати, любити і на них робити.
— Нитка довга та предовга, без кінца, ніхто не скінчив нитки. Їх треба убирати, а Бог мені дав їх любити. Хочу, аби мій чоловік чув на своїм тілі всі мої пальці, всі десять. А Марію убирати траба на Великдень, а хлопчиська все роздерут, бо знают, що мама на́ново нашиє.
Чоловік спить, як камінь, Марія вже не закрита, а Юрко в колисці коло неї в неспокою. Понакривала і прилягла грудьми коло Юрка.
І кужіль і очі і нитка рівна, та безконечна.
