Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/313

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— А як на них понапрєдаю та убілю полотно, як папір, та повішиваю їм усе.

— Та з воріт за ними буду дивитиси, за моїм чоловіком та за моїми дітьми. Вони всі мої, як ідут по сонцеви.

Вопівночі очі слабнуть, пальці умлівають, а нитку мусить прясти дальше. Та й вона своїм молодим тілом хилиться до кужіля.

— Не можна слабнути, вони на мене чекают, всі оті, шо сплє; свою нитку я доведу до кінца.

Але прийшла на поміч Матір Божа з образів.

Та не хотіла довго помагати. Одної ночі прийшла та й сказала: „Більше тобі помагати не буду. Ходи зі мною“.