ланних гостей. А як війна кінчилася, то її доньки з дітьми почали сходитися до неї. Зяті були прусаки, москалі, поляки, італіяни з неволі й українці з німецьких таборів. Старій вовчиці дуже тяжко було їх годити в малій хаті. Під чорною Матір'ю Божою вони забирали місце для своєї нації. Вільгельм, Франц-Йосиф, Николай, Шевченко, Ленін і Ґарібальді допоминалися в тій хатині домінуючого місця. І серед шаленого крику і бійки нераз попадав на землю Вільгельм, або Микола, або Ленін. Тоді моя приятелька злізала з печі, ховала портрети в пазуху і вночі прибивала цвяшками назад до стіни, щоби жаден зять не бив доньки.
По війні всі порозходилися, лиш лишився внук від німця, бо батько його поїхав до свойого краю, а його мама лежить тут на могилі.
Німчика я нераз бачу, як завертає чужі вівці і тоді іду до його хати і бачу через вікно, як мирно під Матір'ю Божою примістилися царі, революціонери і поети.
