ДАВНЯ МЕЛОДІЯ
Я з сестрою у білих сорочках сиділи на печі. Мама, ще дуже молода, чекала на братів. Її біло-мережані рукави радуються, що покривають її міцне тіло.
— Діти, як прийдут братя, то не пустуйте, а тихонько сидіт, там на горні є медівники і цукор. Беріт собі кілько хочете, лиш будьте чемні.
Небавом перед вікнами ми почули скрегіт великих чобіт на морозі. Гураган давньої мелодії вирвався з дужих грудей. Іде коляда про лицаря, як йому дорікає його вірний кінь:
— Продаш ти мене, згадаш ти мене…
І оповідає той кінь свойому лицареві, з яких то побоїв він його виніс: і з половецького, і з турецького, і з московського.
Рефрен української історії мужньо звучав у того коня:
— За мнов гармати, як грім гриміли…
Тих гармат я збоявся та засунувся назад на піч. Але з жалю за конем я розплакався, а Марія ка-
