дай Боже, віросте, то буде блукати без мня наймитюгою, навіть не буде чути про свойого батька, який на широкім степі нічо про него не буде знати. Мій Боже, чого ти мене так тєжко скарав, шо-с відобрав мені розум, як він дививси в мої гарні очи і моїми косами напихав свої пазухи у шинелю. Ти, Боже, винен, бо Ти відобрав мені розум. Моргаєш на мене ясними зорями і смієшси. Будь такий проклєтий, як я!
— То моя мама стояла два дни коло одвірка смутна і скривджена на свої чести, а мої сестри слозами прали пелінки байстрюкови. А батько не входив тижнями до хати, лиш надворі їв свій сухий кавалок хліба. Піп у церкві проклєв мене, люди минали мене. Такого тєгару скала на собі не здержєла би. І я лиш тому не скочила в Дунай, бо мій байстрюк шовковими очима сміявси до мене.
Вона вхопила дитину, притиснула її до себе та приповідала:
— Хто би мені дав таку міць, аби я тепер війшла надвір, аби-м віострила ніж та встромила йому в саме серце. Ой, Боже, ти даєш принуку до гріха, але не даєш сили змити гріх. Не вб'ю тебе, небоже, хоча чую в собі мус, моє серце трєсеси, як павутина на вітрі, ох, коби я могла віймити своє серце і запхати тобі його в горло, аби ти вмирав, з двома серцами, а я без одного.
21
— 321 —
