Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/334

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Рано.

— Це чія дитина?

— Та знаєш, шо не твоя, лиш моя.

— Та й цу вігодуємо.

— Ні, я не хочу, аби ти мої діти годував, я собі сама погодую.

Вона притулила до себе хлопця залізними руками, думала, що бахне сокирою і воліла, щоби вперед сама загинула, щоби не дивитися на судороги маленьких ручок.

— Ага, то ти баба, чоловіче, то ти не жєртуєш, то тобі легко нести ганьбу свої жінки.

— Ти знаєш, шо відколи я стала курвою, то до мене дзвонє у вікна всі хабалі, я тобі білше не жінка, такої жінки тобі не траба.

— Лишаю тобі Катерину, вона величенька, вона твоя, я собі піду гет з моєв дитинов.

Із скрині вибирала своє віно. Для себе взяла дві сорочки і кожушинку.

— Це решта, — каже, — для Катерини, вона дуже розумна і чемна, тобі з нею буде дуже добре.

Вона йшла вулицею з дитинкою.

За нею мати і батько, і сестри, і сусіди всі кричали:

— Не йди, не йди!

Але вона майже бігла, і як вийшла на гору, і зобачила стовпи високих гір і ясні ріки, то глибоко відітхнула, дала грудь синові, і шептала:

— Гріху мій, гріху, я тебе відпокутую, і ти в мене віростеш великий, мій синку.

 
— 322 —