Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/338

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

РОСА

Присвячую „Просвіті“

Старий Лазар досвітком сапав грядки. Досвітні пасма витягали сонце на землю, а Лазар потрясав сивим волоссям і, спершися на сапу, усміхався, бо дуже любив цей ярий переддень. В сутінках світанку він все малював будучність своїх дітей, внуків і правнуків.

Тихо, птахи співають, а роса їсть ноги. Але цю росу кожда стеблинка так радо двигає на собі, мов божий трунок.

— Ей, ти росо, їла ти мене від дитини; я коло овец плакав від тебе. А як був молодий, то мусів підкочувати білі штани, йдучи від дівки, шоби мама не сварила, а як став ґаздою і заходив в збіжє косити, то ти жерла мене і кусала і боронила перед косою кожде стебло, аби їх ще завтра напоїти своїм різким напитком, але восени ти найгірша, бо забирают від тебе все, кому ти шодня лице мила. Ти так як мама, шо не дає своїх дітий.

— Ото-м си, росо, находив по тобі, ото-с мене си наїла, але твоя їдь була як мід, шо щипає

— 326 —